Чи потрібен Україні льон-довгунець?
Льоноволокно місцевого виробництва використовувалося на Прикарпатті ще за княжої доби. Бойківські майстрині ткали з нього полотно, а відтак шили вбрання, чудові сорочки, вишивали рушники, килимки, інші неодмінні атрибути першої необхідності. В усі часи вишиті українські сорочки високо цінувалися, а надто серед діаспори США і Канади.
Про все це можна розводитися досить розлого, але заковика у тім, що льон-довгунець поволі щезає з сівозміни. Так, наприклад, в одній з найбільш «льонарських» областей – Житомирщині за радянської доби засівали цією технічною культурою майже 40 тисяч гектарів орної ріллі. А нині по усій Україні, за свідченням генерального директора Глухівського інституту луб’яних культур Віктора Кабанця, під неї відвели усього… 2 тисячі га! Порівняйте, свого часу, коли потужно працював старосамбірський льонокомбінат, господарники району вирощували довгунець на 3 тисячах гектарів… Якщо це не катастрофа у льонарстві, то як назвеш подібне? І взагалі, чи потрібна державі ця культура, і що з нею буде вже найближчим часом. Давайте розберемося у цьому складному питанні на місцевому рівні.
Думалося, ВАТ льонокомбінат «Старосамбірський» більше мертвий, ніж живий. І радий, що помилився. Те, що відбувається нині на підприємстві, повноцінним життям назвати важко, проте це ще не вимирання.
Останні роки випробовували льонопереробників на міцність. Зрештою, як і всю галузь загалом. У кращі часи комбінат заготовляв по 18 тисяч тонн трести на рік, або по 500 тонн на день. Добре пам’ятаю, як у 80-х роках до воріт підприємства вишиковувались величезні черги автотранспорту з трестою з нашого, Старосамбірського, та інших районів області. Це було у серпні, коли вона вже вилежувалася на стелищах. Ну, а господарства боролися за більш, як тонну волокна з гектара. Були у нас рекордсмени, були… Ну, а що ж править за сировинну базу для підприємства тепер? В управлінні агропромислового розвитку РДА мені назвали цифру – 183 гектари. Саме на цій площі вирощують довгунець льонокомбінат, ПА «Дроздовичі», ФГ «Надія», ПА «Купала». Дроздовицький фермер Ігор Кінаш засіяв льоном найбільше площ – 60 гектарів, а на другому місці з 50-ма гектарами – льонокомбінат. Із головою спостережної ради цього відкритого акціонерного товариства кандидатом технічних наук Зеновієм Литвином ми й побували на льонарному полі, що за Старою Сіллю.
- Цей сорт «чарівний» - з насіння, котре завезли з Глухівського інституту луб’яних культур, - пояснив Зеновій Львович. – Усю площу ми добре підживили мінеральними добривами, а потому накрили хімікатами від шкідників і бур’янів, тобто здійснили повний агротехнічний цикл. На око урожайність льонотрести становитиме не менше, ніж 2,5 тонни на гектарі, самі бачите, стоїть довгунець, як стіна…
Потому нашу розмову ми перенесли у кабінет, де застали директора підприємства Христину Львівну Литвин.
- Вся справа у тім, - сказав пан Литвин, - що льон вимагає обов’язкового розміщення у сівозміні. – Тобто він має розміщуватися через 4-5 поле у сівозміні з іншими сільськогосподарськими культурами. Якщо такої сівозміни немає – годі сподіватися на гарне довге волокно. Два роки тому, коли на Старосамбірщині з’явився потужний інвестор з іноземним капіталом «Лендком», я став директором філії цієї компанії з тим, аби створити для підприємства надійну сировинну базу з прицілом на 1000 гектарів посіву льону. Для цього у великотоварній сівозміні повинно бути не менше 5 тисяч га ріллі. Природно, що сподівалися на інвестора, який володів потужною технікою для обробітку землі і вже уклав угоди з деякими сільськими громадами на оренду угідь.
Одначе не так сталося, як гадалося. Через кризу «Лендком» полишив Старосамбірщину і навіть більш розвинені у сільськогосподарському плані райони області. Отже, вихід був один – взятися за вирощування льону самотужки, що ми й зробили на вже зораних лендкомівськими “Джон Дірами” землях. Але цього явно замало, адже знову ж таки потрібен інвестор, а ще краще – створення великотоварного сільськогосподарського виробництва, бо лише за цих умов підприємство може розраховувати на надійні потоки трести. З іншого боку, льон голими руками не візьмеш. Потрібна надійна техніка, а ще – пальне, добрива. А нашій техніці вже понад 20 років, допоки доведеш до ладу, то стратиш купу часу, нервів і грошей…
Отже, без відповідної матеріально-технічної бази можна і в халепу вскочити. Тому керівники товариства діють за принципом: краще не ризикувати, то й збитки менші будуть. Позаяк вітчизняних інвесторів ще надто мало, аби підняти льонарство як у районі, так й Україні загалом. Особливо ж там, де не знайшлося справжнього господаря, який і в найгірші для себе часи був переконаний: бойківське село без льону – бідне село. Тепер знову сподіваємося на багатих “дядьків” з-за кордону. Але чи ж потрібен їм льон?
Чи може бути рентабельним підприємство, яке працює усього кілька тижнів на рік? Коли льонокомбінат став до ладу, то лише у цеху первинної переробки трести у волокно трудилося 240 чоловік. Нині – дванадцятеро, тобто дільниця працює на 10 відсотків від планової потужності. Фактично, простоює унікальне сучасне обладнання бельгійського виробництва, в котре керівництво свого часу «вгатило» немало “баксів”. Чому? Та тому, що зникли, у зв’язку зі світовою економічною кризою, традиційні ринки збуту довгого льоноволокна, зокрема в Прибалтиці, Східній Європі та головне – Китаю. Зупинилися також основні споживачі високовартісної сировини довгого волокна – Рівненський та Житомирський текстильні комбінати. У цьому зв’язку на припоні стоять й інші колись потужні комбінатівські цехи – котонізації, вибілювання льону, демонтовано ватно-чесальний цех, фактично, простоює ткацький. Загалом на підприємстві нині трудиться неповний робочий тиждень 36 осіб. Чим же вони займаються? Як переконався, побувавши на виробничих дільницях, йде випуск різних видів шпагатів, а також м’якого прокладочного матеріалу, технічних тканин.
- І, знову ж таки, маємо гризоту, - скаржиться Зеновій Львович, - оскільки значно впали об’єми виробництва ковбасних виробів, зменшилися і обсяги виготовлення шпагату для цих цілей. – А ще нас рубають під корінь значні партії контрабандного шпагату, котрі спокійно проникають через митні кордони країни з Китаю і Туреччини. Його ж бо спритні ділки спродують за демпінговими цінами…
Що ж у цих умовах думають робити переробники? Директор підприємства пані Христина каже, що рук долу не опускатимуть. Зокрема, у планах закупівля джуту з Бангладеш, співпраця з науковцями Херсонського університету щодо переробки олійного льону. Не треба забувати і про те, що держава таки стимулює льоновиробництво. Так, наприклад, постановою Кабміну від 24 червня 2009 року затверджено порядок використання коштів стабілізаційного фонду для державної підтримки виробництва продукції рослинництва. Зокрема, для вирощування льону-довгунця на тресту, за що виробник отримує по 640 гривень на 1 га посіву. Нескладно підрахувати скільки чистого прибутку можуть отримати льоновиробники. Тобто якою має бути врожайність пшениці, щоб одержати так само?!
Якось в розмові з відомим у районі фермером Володимиром Грушкою теж зачепив тему вирощування льону. Небагато його сіють у господарстві - усього 30 гектарів. Він не сумнівається в тому, що льон-довгунець - культура вигідна, зокрема, переконаний, що, якби запрацювали текстильні підприємства, можна було б розширювати площі під посів довгуня, але робити це на основі великотоварного виробництва. Проте це лише мрії і наміри. От і думайте тепер чи потрібен Україні льон-довгунець?
Думалося, ВАТ льонокомбінат «Старосамбірський» більше мертвий, ніж живий. І радий, що помилився. Те, що відбувається нині на підприємстві, повноцінним життям назвати важко, проте це ще не вимирання.
Останні роки випробовували льонопереробників на міцність. Зрештою, як і всю галузь загалом. У кращі часи комбінат заготовляв по 18 тисяч тонн трести на рік, або по 500 тонн на день. Добре пам’ятаю, як у 80-х роках до воріт підприємства вишиковувались величезні черги автотранспорту з трестою з нашого, Старосамбірського, та інших районів області. Це було у серпні, коли вона вже вилежувалася на стелищах. Ну, а господарства боролися за більш, як тонну волокна з гектара. Були у нас рекордсмени, були… Ну, а що ж править за сировинну базу для підприємства тепер? В управлінні агропромислового розвитку РДА мені назвали цифру – 183 гектари. Саме на цій площі вирощують довгунець льонокомбінат, ПА «Дроздовичі», ФГ «Надія», ПА «Купала». Дроздовицький фермер Ігор Кінаш засіяв льоном найбільше площ – 60 гектарів, а на другому місці з 50-ма гектарами – льонокомбінат. Із головою спостережної ради цього відкритого акціонерного товариства кандидатом технічних наук Зеновієм Литвином ми й побували на льонарному полі, що за Старою Сіллю.
- Цей сорт «чарівний» - з насіння, котре завезли з Глухівського інституту луб’яних культур, - пояснив Зеновій Львович. – Усю площу ми добре підживили мінеральними добривами, а потому накрили хімікатами від шкідників і бур’янів, тобто здійснили повний агротехнічний цикл. На око урожайність льонотрести становитиме не менше, ніж 2,5 тонни на гектарі, самі бачите, стоїть довгунець, як стіна…
Потому нашу розмову ми перенесли у кабінет, де застали директора підприємства Христину Львівну Литвин.
- Вся справа у тім, - сказав пан Литвин, - що льон вимагає обов’язкового розміщення у сівозміні. – Тобто він має розміщуватися через 4-5 поле у сівозміні з іншими сільськогосподарськими культурами. Якщо такої сівозміни немає – годі сподіватися на гарне довге волокно. Два роки тому, коли на Старосамбірщині з’явився потужний інвестор з іноземним капіталом «Лендком», я став директором філії цієї компанії з тим, аби створити для підприємства надійну сировинну базу з прицілом на 1000 гектарів посіву льону. Для цього у великотоварній сівозміні повинно бути не менше 5 тисяч га ріллі. Природно, що сподівалися на інвестора, який володів потужною технікою для обробітку землі і вже уклав угоди з деякими сільськими громадами на оренду угідь.
Одначе не так сталося, як гадалося. Через кризу «Лендком» полишив Старосамбірщину і навіть більш розвинені у сільськогосподарському плані райони області. Отже, вихід був один – взятися за вирощування льону самотужки, що ми й зробили на вже зораних лендкомівськими “Джон Дірами” землях. Але цього явно замало, адже знову ж таки потрібен інвестор, а ще краще – створення великотоварного сільськогосподарського виробництва, бо лише за цих умов підприємство може розраховувати на надійні потоки трести. З іншого боку, льон голими руками не візьмеш. Потрібна надійна техніка, а ще – пальне, добрива. А нашій техніці вже понад 20 років, допоки доведеш до ладу, то стратиш купу часу, нервів і грошей…
Отже, без відповідної матеріально-технічної бази можна і в халепу вскочити. Тому керівники товариства діють за принципом: краще не ризикувати, то й збитки менші будуть. Позаяк вітчизняних інвесторів ще надто мало, аби підняти льонарство як у районі, так й Україні загалом. Особливо ж там, де не знайшлося справжнього господаря, який і в найгірші для себе часи був переконаний: бойківське село без льону – бідне село. Тепер знову сподіваємося на багатих “дядьків” з-за кордону. Але чи ж потрібен їм льон?
Чи може бути рентабельним підприємство, яке працює усього кілька тижнів на рік? Коли льонокомбінат став до ладу, то лише у цеху первинної переробки трести у волокно трудилося 240 чоловік. Нині – дванадцятеро, тобто дільниця працює на 10 відсотків від планової потужності. Фактично, простоює унікальне сучасне обладнання бельгійського виробництва, в котре керівництво свого часу «вгатило» немало “баксів”. Чому? Та тому, що зникли, у зв’язку зі світовою економічною кризою, традиційні ринки збуту довгого льоноволокна, зокрема в Прибалтиці, Східній Європі та головне – Китаю. Зупинилися також основні споживачі високовартісної сировини довгого волокна – Рівненський та Житомирський текстильні комбінати. У цьому зв’язку на припоні стоять й інші колись потужні комбінатівські цехи – котонізації, вибілювання льону, демонтовано ватно-чесальний цех, фактично, простоює ткацький. Загалом на підприємстві нині трудиться неповний робочий тиждень 36 осіб. Чим же вони займаються? Як переконався, побувавши на виробничих дільницях, йде випуск різних видів шпагатів, а також м’якого прокладочного матеріалу, технічних тканин.
- І, знову ж таки, маємо гризоту, - скаржиться Зеновій Львович, - оскільки значно впали об’єми виробництва ковбасних виробів, зменшилися і обсяги виготовлення шпагату для цих цілей. – А ще нас рубають під корінь значні партії контрабандного шпагату, котрі спокійно проникають через митні кордони країни з Китаю і Туреччини. Його ж бо спритні ділки спродують за демпінговими цінами…
Що ж у цих умовах думають робити переробники? Директор підприємства пані Христина каже, що рук долу не опускатимуть. Зокрема, у планах закупівля джуту з Бангладеш, співпраця з науковцями Херсонського університету щодо переробки олійного льону. Не треба забувати і про те, що держава таки стимулює льоновиробництво. Так, наприклад, постановою Кабміну від 24 червня 2009 року затверджено порядок використання коштів стабілізаційного фонду для державної підтримки виробництва продукції рослинництва. Зокрема, для вирощування льону-довгунця на тресту, за що виробник отримує по 640 гривень на 1 га посіву. Нескладно підрахувати скільки чистого прибутку можуть отримати льоновиробники. Тобто якою має бути врожайність пшениці, щоб одержати так само?!
Якось в розмові з відомим у районі фермером Володимиром Грушкою теж зачепив тему вирощування льону. Небагато його сіють у господарстві - усього 30 гектарів. Він не сумнівається в тому, що льон-довгунець - культура вигідна, зокрема, переконаний, що, якби запрацювали текстильні підприємства, можна було б розширювати площі під посів довгуня, але робити це на основі великотоварного виробництва. Проте це лише мрії і наміри. От і думайте тепер чи потрібен Україні льон-довгунець?
Володимир ДОРОШ.
