Орел високого польоту
Нещодавно, йдучи вулицями "лісового" містечка, яке обступили Карпати, згадалися дзвінкі слова коломийки, записаної ще в 70-ті роки минулого сторіччя на Прикарпатті невтомним збирачем фольклору Володимиром Гоголем:
“Ой поїду я на Турку, на Турку, на Турку,
Куплю собі коралики на єдвабнім шнурку”.
Тоді в цьому напівглухому бойківському закутті, звідки молодь всілякими шляхами виїжджала переважно до Львова, щоб здобути фахову освіту і влаштуватися на роботу, і в цих складних суспільно-політичних умовах "комуністичного майбуття", з натугою, але розвивалися образотворче і декоративно-прикладне мистецтва, пульсували і фольклорні джерела. Коломийка як оригінальний різновид пісенної творчості народу не стихала на сільських весіллях, інших традиційних забавах горян.
Нині, в незалежній Україні, Турка визнана серцем Бойківщини, містом, що відоме в широких світах близького і далекого зарубіжжя.
І чи не найвагомішу лепту в його новітню культурно-мистецьку славу вніс Петро Іванович Косачевич - корінний горянин з Явори, духовно багатий чоловік, омудрений життям, що майже чотири десятиріччя, образно кажучи, бойківською ватрою гогоче на поривчастому вітрі культурно-освітньої роботи. З 1994 року він - незмінний директор Турківського районного Народного дому. У свій час був і директором кіномережі, завідував районним відділом культури.
Теперішній Народний дім "Просвіти", як його іменують турківчани, - це справді центр розвитку народних талантів, розвою і вдосконалення багатовікових традицій, звичаїв та обрядів верховинського краю.
- Хто ми були б без кровного зв'язку з минулим своїм? Без первозданної чистої рідної бойківської говірки? Без думи і пісні? Без цього ми б не були бойками, - ці емоційно піднесені слова злинули з вуст Петра Косачевича, коли промовляв на Перших Всесвітніх бойківських фестинах у 1992 році як їх головний організатор і натхненник. У 2007-у, вже на Четвертих, на Співочому полі в Яворі побував нині уже екс-Президент України В. Ющенко.
- Хто таку чудову місцину вибрав для свята? - неждано запитав Президент у "головного бойка" Петра Косачевича.
- Я, Вікторе Андрійовичу! Бо ще хлопцем, коли пас в цій мальовничій гірській улоговині корів, мріяв зібрати тут багато людей, щоб у танці і співі добре відпочили.
А навколо вирувало велелюддя, як на Майдані Незалежності в дні Помаранчевої революції.
Коли в квітні 2009 року П. Косачевичу - стоїчному подвижнику на ниві духовно-культурного відродження нації - вручав Почесну Грамоту Верховної Ради "За особливі заслуги перед українським народом" В. Литвин, і той в емоційному пориві урочо мовив:
- Це наш чоловік з бойківського краю. Бачите, в якій вишиванці! - і запропонував з високої парламентської трибуни Петру Івановичу щось добре сказати народним депутатам.
Розповідаючи коротко про Бойківщину, її, як весняні леготи, люд, Косачевич мав відвагу заявити:
- Народ вимагає від вас роботи, а не блокування трибуни... - і цей тверезий осуд, мов удари карпатського грому, прокотився по залу.
Поважають і люблять цього елітного горянина його земляки і всі, хто в тісній співпраці з ним горить задля добра народу рідного. Підніжки ставлять йому і сьогодні "вчорашні". Ті, що нещадно топтали на початку 90-х років відновлене Товариство української мови їм. Т. Шевченка, ганьбили чільників РУХу, до якого активно долучився цей не фальшивий демократ, щоб згодом стати лідером здвигу горян за свою вільну долю у вільній державі.
Розмовляти з Петром Івановичем - це ніби пити джерелицю кришталеву. Такий він свіжий і широкоплечий у своїх мислях. По-легінськи налаштований змести з оновленого шляху нації все, що гальмує наш розвиток, поступ вперед.
У ці дні як голова Всеукраїнського громадського товариства "Бойківіщина XXI століття" він розставляє останні крапки у розробку широкої програми Другого Світового Конгресу бойків, що відбудеться в кінці липня - на початку серпня 2010 (п'ять років тому - на високому організаційному та ідейному рівнях пройшов Перший).
Ці глобального масштабу форуми на теренах Бойківщини вже вкотре скликають у Турку (а тепер і в сусідні гірські райони) незрадних бойків з Канади і США, Великобританії, Франції, Німеччини, Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, з колишніх республік "необьятной Родины". Не тільки скликають, але й цементують у моноліт незламного бойківського духу, що стирає грані маленького українця у піднебесних горах.
Тут виступають не тільки хорові, вокальні та хореографічні колективи, виставляють свої дивовижні витвори вишивальниці, різьбярі, гончарі, але метафоричним словом гартують оптимізм людських сердець найперше представники об'єднання "Письменники Бойківщини". І ті митці орлиного злету, яких народила земля бойківська. Тут хочеться виокремити ім'я Антоніни Листопад, чиє наснажливе поетичне слово під звуки трембіт не раз зринало над бескидами карпатськими, хоч живе тепер поетка на Сході України.
Ніна Матвієнко, Оксана Білозір - і вони бували на святах єднання бойків усього світу.
Постійно на цій царині грає першу скрипку Петро Косачевич. Всю Європу за незалежної України він об'їздив, в Америці побував, щоб поспілкуватися з видатними бойками, повернути їх на стару землю як добрих посланців воскресного часу України, її невід'ємного і дуже колоритного етнічного обширу - Бойківщини.
Попри глобальне розпросторення Петро Косачевич - насамперед директор Турківського Будинку культури. Про це він пам'ятає повсякденно. І без перебільшення до сьомого поту працює над розкриття і розкриленням обдарованої молоді та народних талантів взагалі. У цьому благородному пошуку його вірні помічники Антон Бордун, Надія Даманська, Надія Донець та інші культармійці, що набули немалого досвіду в згуртуванні аматорів сцени. Декілька колективів художньої самодіяльності зі званням "народний" функціонує при Будинку культури. Серед них найбільше вирізняються духовий оркестр "Сурмачі", фольклорний ансамбль "Бойківські переспіви" та місцеві театри.
Минулого року ранньої осені самодіяльні артисти з Турки виступали на "Бойківському подвір'ї" в Старому Самборі, а в кінці жовтня трембітали в Києві, в палаці "Україна" серед учасників творчого звіту Львівщини.
До речі, в столиці цей неспокійної вдачі бойко буває часто. Для проведення таких грандіозних заходів потрібні чималі кошти і тверда підтримка верховної влади. Древнє місто Кия Петру Косачевичу дуже дороге, бо тут в юності навчався в Київському державному інституті культури, а тепер заприятелював зі земляками карпатського краю, що підкорили олімп державної влади.
На світанку української незалежності турківчани, як леготи карпатські, будили від летаргії схід України. Не тільки словом пісенним...
З чималим успіхом порівняно недавно пройшов в Одесі Всеукраїнський фестиваль "Відлуння бойківського краю". На Закарпатті вже традиційними стали фестивалі бойківської коломийки "Дзвінкі перлини Верховини".
Душа і розум цих неординарних літературно-мистецьких свят - Петро Косачевич, культуролог, краєзнавець, фольклорист та етнограф.
- Це наш головний отаман, - так кажуть про цього сивого, як голуб, одержимця молоді та старші бойки. Правду кажуть! Бо пан Петро - орел, що не знижує своєї висоти лету, таких витязів, як й орлів, мало в Карпатах. Його особлива гордість: мій батько серед тих, хто закладав фундамент народної будови на початку XX сторіччя - нинішнього Народного Дому в Турці. І аж сяє, коли наголошує, що тут читав свого "Мойсея" Іван Франко, що онук Великого Каменяра Роланд Франко - активний учасник зустрічей бойків усього світу в Турці.
Не без трепету душі говорить як зразковий сім'янин про своїх дітей, онуків. Один зі синів - старший Іван - директор Шевченківського гаю у Львові - музею під відкритим небом.
І мені в ті хвилини згадався світлої пам'яті Володимир Іванович Шагала -"народний академік": художник, етнограф, фольклорист, що створив кілька десятків альбомів графічних малюнків і фольклорних збірок, історичних хронік і нарисів, у яких вчив бачити і творити прекрасне: в праці й побуті, людських стосунках.
Та перша ґрунтовна праця вийшла аж у 2002 році, і то в США. Її назва: "В. Шагала. Розповіді та ілюстрації про життя на селі в Західній Україні".
- У фоліанті "Мистецький олімп України" Бойківщині відведена лише сторінка. І знаєте, скільки ця сторінка коштує? Шість тисяч гривень, - завуальований сум бринить у голосі Петра Івановича.
Шагалу на схилі літ таки удостоїли звання "Заслужений діяч мистецтв України", а Петра Косачевича, якому вже за 60, тричі подавали на присвоєння звання "Заслужений працівник культури України", та верхи не спішать визнавати визнаного. Краянами і світовими лідерами, що пов'язані корінням з Бойківщиною.
Головніше інше: його життя - зоря добротворення на крутому обрії верховинського краю.
Іван ФІДИК,
член Всеукраїнського об'єднання "Письменники Бойківщини"
“Ой поїду я на Турку, на Турку, на Турку,
Куплю собі коралики на єдвабнім шнурку”.
Тоді в цьому напівглухому бойківському закутті, звідки молодь всілякими шляхами виїжджала переважно до Львова, щоб здобути фахову освіту і влаштуватися на роботу, і в цих складних суспільно-політичних умовах "комуністичного майбуття", з натугою, але розвивалися образотворче і декоративно-прикладне мистецтва, пульсували і фольклорні джерела. Коломийка як оригінальний різновид пісенної творчості народу не стихала на сільських весіллях, інших традиційних забавах горян.
Нині, в незалежній Україні, Турка визнана серцем Бойківщини, містом, що відоме в широких світах близького і далекого зарубіжжя.
І чи не найвагомішу лепту в його новітню культурно-мистецьку славу вніс Петро Іванович Косачевич - корінний горянин з Явори, духовно багатий чоловік, омудрений життям, що майже чотири десятиріччя, образно кажучи, бойківською ватрою гогоче на поривчастому вітрі культурно-освітньої роботи. З 1994 року він - незмінний директор Турківського районного Народного дому. У свій час був і директором кіномережі, завідував районним відділом культури.
Теперішній Народний дім "Просвіти", як його іменують турківчани, - це справді центр розвитку народних талантів, розвою і вдосконалення багатовікових традицій, звичаїв та обрядів верховинського краю.
- Хто ми були б без кровного зв'язку з минулим своїм? Без первозданної чистої рідної бойківської говірки? Без думи і пісні? Без цього ми б не були бойками, - ці емоційно піднесені слова злинули з вуст Петра Косачевича, коли промовляв на Перших Всесвітніх бойківських фестинах у 1992 році як їх головний організатор і натхненник. У 2007-у, вже на Четвертих, на Співочому полі в Яворі побував нині уже екс-Президент України В. Ющенко.
- Хто таку чудову місцину вибрав для свята? - неждано запитав Президент у "головного бойка" Петра Косачевича.
- Я, Вікторе Андрійовичу! Бо ще хлопцем, коли пас в цій мальовничій гірській улоговині корів, мріяв зібрати тут багато людей, щоб у танці і співі добре відпочили.
А навколо вирувало велелюддя, як на Майдані Незалежності в дні Помаранчевої революції.
Коли в квітні 2009 року П. Косачевичу - стоїчному подвижнику на ниві духовно-культурного відродження нації - вручав Почесну Грамоту Верховної Ради "За особливі заслуги перед українським народом" В. Литвин, і той в емоційному пориві урочо мовив:
- Це наш чоловік з бойківського краю. Бачите, в якій вишиванці! - і запропонував з високої парламентської трибуни Петру Івановичу щось добре сказати народним депутатам.
Розповідаючи коротко про Бойківщину, її, як весняні леготи, люд, Косачевич мав відвагу заявити:
- Народ вимагає від вас роботи, а не блокування трибуни... - і цей тверезий осуд, мов удари карпатського грому, прокотився по залу.
Поважають і люблять цього елітного горянина його земляки і всі, хто в тісній співпраці з ним горить задля добра народу рідного. Підніжки ставлять йому і сьогодні "вчорашні". Ті, що нещадно топтали на початку 90-х років відновлене Товариство української мови їм. Т. Шевченка, ганьбили чільників РУХу, до якого активно долучився цей не фальшивий демократ, щоб згодом стати лідером здвигу горян за свою вільну долю у вільній державі.
Розмовляти з Петром Івановичем - це ніби пити джерелицю кришталеву. Такий він свіжий і широкоплечий у своїх мислях. По-легінськи налаштований змести з оновленого шляху нації все, що гальмує наш розвиток, поступ вперед.
У ці дні як голова Всеукраїнського громадського товариства "Бойківіщина XXI століття" він розставляє останні крапки у розробку широкої програми Другого Світового Конгресу бойків, що відбудеться в кінці липня - на початку серпня 2010 (п'ять років тому - на високому організаційному та ідейному рівнях пройшов Перший).
Ці глобального масштабу форуми на теренах Бойківщини вже вкотре скликають у Турку (а тепер і в сусідні гірські райони) незрадних бойків з Канади і США, Великобританії, Франції, Німеччини, Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, з колишніх республік "необьятной Родины". Не тільки скликають, але й цементують у моноліт незламного бойківського духу, що стирає грані маленького українця у піднебесних горах.
Тут виступають не тільки хорові, вокальні та хореографічні колективи, виставляють свої дивовижні витвори вишивальниці, різьбярі, гончарі, але метафоричним словом гартують оптимізм людських сердець найперше представники об'єднання "Письменники Бойківщини". І ті митці орлиного злету, яких народила земля бойківська. Тут хочеться виокремити ім'я Антоніни Листопад, чиє наснажливе поетичне слово під звуки трембіт не раз зринало над бескидами карпатськими, хоч живе тепер поетка на Сході України.
Ніна Матвієнко, Оксана Білозір - і вони бували на святах єднання бойків усього світу.
Постійно на цій царині грає першу скрипку Петро Косачевич. Всю Європу за незалежної України він об'їздив, в Америці побував, щоб поспілкуватися з видатними бойками, повернути їх на стару землю як добрих посланців воскресного часу України, її невід'ємного і дуже колоритного етнічного обширу - Бойківщини.
Попри глобальне розпросторення Петро Косачевич - насамперед директор Турківського Будинку культури. Про це він пам'ятає повсякденно. І без перебільшення до сьомого поту працює над розкриття і розкриленням обдарованої молоді та народних талантів взагалі. У цьому благородному пошуку його вірні помічники Антон Бордун, Надія Даманська, Надія Донець та інші культармійці, що набули немалого досвіду в згуртуванні аматорів сцени. Декілька колективів художньої самодіяльності зі званням "народний" функціонує при Будинку культури. Серед них найбільше вирізняються духовий оркестр "Сурмачі", фольклорний ансамбль "Бойківські переспіви" та місцеві театри.
Минулого року ранньої осені самодіяльні артисти з Турки виступали на "Бойківському подвір'ї" в Старому Самборі, а в кінці жовтня трембітали в Києві, в палаці "Україна" серед учасників творчого звіту Львівщини.
До речі, в столиці цей неспокійної вдачі бойко буває часто. Для проведення таких грандіозних заходів потрібні чималі кошти і тверда підтримка верховної влади. Древнє місто Кия Петру Косачевичу дуже дороге, бо тут в юності навчався в Київському державному інституті культури, а тепер заприятелював зі земляками карпатського краю, що підкорили олімп державної влади.
На світанку української незалежності турківчани, як леготи карпатські, будили від летаргії схід України. Не тільки словом пісенним...
З чималим успіхом порівняно недавно пройшов в Одесі Всеукраїнський фестиваль "Відлуння бойківського краю". На Закарпатті вже традиційними стали фестивалі бойківської коломийки "Дзвінкі перлини Верховини".
Душа і розум цих неординарних літературно-мистецьких свят - Петро Косачевич, культуролог, краєзнавець, фольклорист та етнограф.
- Це наш головний отаман, - так кажуть про цього сивого, як голуб, одержимця молоді та старші бойки. Правду кажуть! Бо пан Петро - орел, що не знижує своєї висоти лету, таких витязів, як й орлів, мало в Карпатах. Його особлива гордість: мій батько серед тих, хто закладав фундамент народної будови на початку XX сторіччя - нинішнього Народного Дому в Турці. І аж сяє, коли наголошує, що тут читав свого "Мойсея" Іван Франко, що онук Великого Каменяра Роланд Франко - активний учасник зустрічей бойків усього світу в Турці.
Не без трепету душі говорить як зразковий сім'янин про своїх дітей, онуків. Один зі синів - старший Іван - директор Шевченківського гаю у Львові - музею під відкритим небом.
І мені в ті хвилини згадався світлої пам'яті Володимир Іванович Шагала -"народний академік": художник, етнограф, фольклорист, що створив кілька десятків альбомів графічних малюнків і фольклорних збірок, історичних хронік і нарисів, у яких вчив бачити і творити прекрасне: в праці й побуті, людських стосунках.
Та перша ґрунтовна праця вийшла аж у 2002 році, і то в США. Її назва: "В. Шагала. Розповіді та ілюстрації про життя на селі в Західній Україні".
- У фоліанті "Мистецький олімп України" Бойківщині відведена лише сторінка. І знаєте, скільки ця сторінка коштує? Шість тисяч гривень, - завуальований сум бринить у голосі Петра Івановича.
Шагалу на схилі літ таки удостоїли звання "Заслужений діяч мистецтв України", а Петра Косачевича, якому вже за 60, тричі подавали на присвоєння звання "Заслужений працівник культури України", та верхи не спішать визнавати визнаного. Краянами і світовими лідерами, що пов'язані корінням з Бойківщиною.
Головніше інше: його життя - зоря добротворення на крутому обрії верховинського краю.
Іван ФІДИК,
член Всеукраїнського об'єднання "Письменники Бойківщини"
