Пам'ятник депортації 1944-1946-1953 рр.
В центрі скорботна фігура матері , яка опинилася в чужому краї на перехресті долі і намагається прихистити своїх зляканих дітей. У виразі обличчя- глибокий сум ,туга за рідним краєм , страх перед невідомістю. Перехрещені залізничні рейки- символ довгої та виснажливої подорожі залізничними ешелонами в невідомість. ( Дещо недоречними виглядають залізобетонні шпали -таких у ті часи не було).
З чотирьох боків пам’ятника- таблички з назвами етнічних територій, з яких здійснювалася депортація: «Надсяння» , «Холмщина», «Підляшшя», «Лемківщина»
Як відомо,9 вересня 1944 р. було підписано угоду між Польським Комітетом національного визволення і урядом УРСР про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з території України до Польщі, що й стала передумовою депортацій українського населення. Її закріпила угода між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 р., який тепер проходив по лінії Керзона з відхиленням від неї на користь Польщі від 5 до 8 км, а в деяких місцях до 30 км. Переселенню підлягали мешканці саме Холмського, Грубешовського, Томашувського, Любачувського, Перемишльського та інших повітів.
Під час депортації частина населення виявила небажання залишати рідні домівки. Його наслідком став насильницький вивіз
Продовженням політики депортацій українського населення з етнічних земель став другий розмін районів між Польщею та УРСР у 1951 р викликаний економічними чинниками. За українсько-польською угодою від 15 лютого 1951 р. Польщі відходили місцевості з родовищами нафти у Дрогобицькій області, за які УРСР отримувала меншу територію Польщі, яка була продовженням Львівсько-Волинського вугільного басейну. Переселенню підлягали 32 тис. українців з території головним чином Нижньо-Устрицького району Дрогобицької області, яких передбачалося розселити в Одеській, Херсонській, Миколаївській і Сталінській областях УРСР, і 16 тис. поляків з території, яку передавала Польща.
Вражає бездушність і черствість у ставленні до людей, яка прослідковується в усьому комплексі депортаційних заходів. Стаття 1 Протоколу до договору констатує, що «кожна зі сторін зобов’язується передати безкоштовно нерухому державну, кооперативно-колгоспну та іншу суспільну власність урядові держави, до котрої відходить дана територія, а також має право вивозу з обмінної території рухомої державної, колгоспно-кооперативної та іншої суспільної власності. При цьому наголошувалося, що маються на увазі машини, сільськогосподарський реманент і худоба». Жодним словом не згадувалося про людей, які з жили на цій землі, обробляли її та поливали своїм потом. На цій землі виросло не одне покоління українців, тут могили їхніх предків, за якими нікому доглядати і понині. Цих людей залишили наодинці зі своїми болями й бідами на чужій для них землі.
Пам’ятник має стати постійним нагадуванням нашим нащадкам про важкі часи лихоліття. Може саме це не допустить подібного в майбутньому.
В.Ланчак
http://turka.at.ua
