Шануймо родинні традиції
Часто доводиться бувати на виставках декоративно-ужиткового мистецтва. Щиро скажу, найперше привертають мою увагу вироби із бісеру. Зараз досить популярними є жіночі прикраси: браслети, гердани, сережки, пояси. Оздоблюють бісером брошки, шпильки для волосся, сумочки. Розшивають цими дрібними камінцями національні костюми та святковий одяг. А вишиті бісером картини чи ікони – це справжні шедеври наших майстринь. Наочно переконуємося, що в останнє десятиліття бісероплетіння відродилося, адже колись було дуже популярним, як і вишивання.
Вишивали в кожному селі, у кожній сім’ї, взимку, впоравшись з невідкладними роботами, на самоті або в невеликому колі приятельок. Вишивання було пріоритетом дівчат на виданні, які готували посаг і мали засвідчити свою працьовитість і статки, залюбки вишивали також молоді жінки. Наші бабусі та прабабусі зберегли цю традицію до теперішніх часів.
Так от на тематичних виставках виставках поглядом шукаю комірець, який побачила в одній самбірській сім`ї та почула його історію.
У спадок від прабабусі залишився дівчаткам комірець, виготовлений із бісеру – лемківська криза, яку Ганна Палинська сплела наприкінці 30-х років минулого століття. Вона розповідала, що на Лемківщині жінки хизувалися широкими бісерними комірцями – „кризами” з трьох різної ширини стрічок і візерунків, окремо плетених і з’єднаних між собою. Особливо ошатно виглядали кольорові з перевагою червоних тонів лемківські „кризи” шириною до 20 см, що вільно спадали на плечі та груди і були важливим декоративним акцентом у стриманій колористиці лемківського жіночого вбрання. Кожна дівчина мріяла про таку модну в той час прикрасу, намагалась власноруч сплести щось особливе, щоб пасувало до лиця, до кольору волосся та вдало доповнювало їхній одяг.
У пані Гані було декілька таких комірців. Та не все збереглося у воєнні лихоліття, не все вціліло, коли лише з невеликими маєтками змушені були залишати рідне село поблизу Сяноку під час депортації та вирушати у невідомість, на схід. З 1947 року ця сім`я замешкала у Самборі. Дорогу серцю прикрасу, що нагадувала про рідний лемківський край, пані Ганя подарувала онучці. Як реліквію зберігала Оксана цей комірець, не наважувалась одягнути, щоб ненароком не пошкодити. Важко було усвідомити яким чином ця лемківська криза, виготовлена ще до війни, на вигляд ніби нова, бісер зберіг свій колір, нитки міцні.
Роки минали, на початку 90-х не стало пані Гані. На жаль, не дочекалась правнуків. Але в хаті завжди про неї пам`ятають. Живе бабуся у вишитих нею рушниках над образами, шторах на дверях, серветках на столі. Як не дивно, вишивки завжди модні, актуальні, є оздобою сучасних інтер`єрів.
Мартуся і Руслана, хоч і не знали прабабусі, з великою пошаною прийняли її спадок – вишиванки і старовинний комірець з бісеру, якому вже понад 70 років. Знають, що не можна ним бавитись, як би не кортіло – зайвий раз не приміряють. Проте кілька разів одягнули його з вишитою сорочкою на урочистості у школу. На здивовані запитання оточуючих з гордістю відповідали: «Ні, не купили. Це наша прабабця власноруч сплела».
Вже традиційно у Самборі до Першої Сповіді дітки ідуть в національних костюмах. Руслана урочисто вдягнула прабабусин подарунок – лемківську кризу.
Наслідуюючи прабабцю, дівчата вчаться вишивати і пробують виготовляти із бісеру різні прикраси. Добре, що спеціальної літератури зараз достатньо – є журнали, книжки. Силяючи бусинку до бусинки, намагаючись створити задуманий узор, навпошепки запитують самі себе: «А як же це баба Ганя так рівненько усе до купи позбирала, сплела? Це ж яке терпіння треба мати? І взагалі, де вона усьому цьому навчилась, коли жила у селі в такі нелегкі для українських людей часи?»
